7 липня – Різдво Іоана Хрестителя
12 липня – День пам’яті Святих Первоверховних апостолів Петра і Павла
28 липня – День Хрещення Київської Руси-України рівноапостольним князем Володимиром
В липні продовжується Петрів піст, який в цьому році розпочався 16 червня. 11 липня Петрів піст закінчується.
Про ці свята і піст можете прочитати в моїх статтях за 2023 рік.
В 2024 році я розповідав про невеликі, але важливі пам’ятні дати:
2 липня – День пам’яті святого апостола Іуди
14 липня – День пам’яті безсрібників, цілителів, мучеників Косьми і Даміана
20 липня – Влахернської ікони Богоматері
21 липня – День пам’яті великомученика Прокопія
26 липня – Собор святого архангела Гавриїла
За ці свята читайте в статтях за 2024 рік
В цьому році я розповім про святих землі Української, які відзначаються в липні місяці
19 липня
Знайдення мощів праведної діви Юліанії, княжни Ольшанської
Княжна Юліанія походить з давнього княжого роду Дубровицьких-Ольшанських. Дочка князя Юрія Ольшанського жила в першій половині XVI століття. Вона з великою повагою ставилась до священицького чину, любила книги і відзначалася надзвичайною скромністю. Виховувалась в дусі християнської покірливості та благочестя.
Батько був відомим захисником волинських земель від нападів татар. Уславився також і багатьма благодійними справами.
Земний шлях його дочки Юліанії був досить коротким. Прожила вона неповних 16 років і померла дівою, десь близько 1540 року. Поховали її біля стіни Успенського храму у Києво-Печерській лаврі. Щоб бути похованою на території монастиря, треба було мати перед ним великі заслуги. Врахували, звичайно, благодійні справи батька, але і Юліанія була відома своїми доброчинностями. Вона була лагідна, тиха і жила повсякденною молитвою, і люди вже тоді вважали її святою.
В XVII ст. під час копання нової могили біля стіни храму була знайдена домовина. На ній була прибита срібна дощечка з гербом князів Ольшанських
із написом: «Юліанія, княжна Ольшанська, дочка князя Юрія Ольшанського, преставилася дівою в літо від народження свого шістнадцяте». Коли відкрили домовину, то побачили праведну Юліанію як живою, ніби сплячою, в дорогому одязі, з перстнями на руках. Але коли доторкнулися до тієї одежі, то вона розсипалась. Діву одягнули в нові одежі і домовину перенесли в храм. Прочани підходили до неї і там почали відбуватися багато чудес і зцілень.
Як бачите святою може стати звичайна людина, дівчина, яка жила за Законом Божим, робила добро ближнім.
До святої Юліанії звертаються з проханням навчити робити добро, бути доброчинними і істинно віруючими.
Прохають допомоги в вирішенні важких проблем в житті і зціленні від хвороб.
23 липня
День пам’яті преподобного
Антонія Печерського, Київського
В тропарі преподобному і богоносному отцю нашому Антонію сказано: «Від марноти світської відійшов ти та, зневаживши світ, по Євангелії за Христом пішов, і, поживши життям ангельським, до тихого пристановища, на гору Афон прибув, а звідти на гору Київську з благословення отців прийшов, і там, у подвигу життя скінчивши, вітчизну свою духовно просвітив і множеству ченців стежку до Царства Небесного показав, до Христа їх привів».
У цих словах відображена сама суть і формула життя святого преподобного Антонія Печерського. Народився він в 983 році в містечку Любеч біля Чернігова. Батьки відзначалися побожністю та благочестям. Від них ще в юні роки прийняв християнську віру.
Він усамітнювався для молитви. Дізнавшись про пустельників, він недалеко від Любеча знайшов собі печеру і став там жити. Таке життя йому сподобалось. Він мріяв про гору Афон і мрія його збулася. Антоній знайшов там собі духовного наставника — старця Феоктиста. Старець відчув, що Антоній стане для своєї батьківщини тим, ким став Антоній Великий для Єгипту. Старець навчив його всіх труднощів чернечого життя, допоміг зрозуміти його величну суть.
Тим часом Феоктисту було Боже провидіння — повернути Антонія у рідну країну.
У 1013 році Антоній повернувся додому і пішов на пагорби дніпровські, знайшов там печеру біля села Берестове. Життя став вести в великій стриманості. Невдовзі на Київську державу насунулося велике лихо. У 1015 році помер Великий князь Київський Володимир, владу захопив його третій син безбожний Святополк, прозваний за свої справи Окаянним. Він безжально нищив своїх братів. Антоній повернувся на гору Афон.
Через декілька років на престолі у Києві справедливо опинився князь Ярослав. Князь любив церковний статут, священиків і особливо ченців. Священик Іларіон із села Берестове був пострижений в ченці і завдяки князю Ярославу був обраний Київським митрополитом, першим українцем на Київській кафедрі. Іларіон часто усамітнювався, недалеко на пагорбі він викопав собі печеру в два сажені. Там він таємно чинив молитву.
Невдовзі Феоктисту знову було об’явлено від Господа надіслати Антонія на Русь, бо він там потрібен. На пагорбі біля Києва знайшов він печеру Іларіона. І як писав Нестор-літописець: «і возлюбив місце се, і вселився в ній, і став молитися Богові, зі сльозами говорячи: «Господи! Утверди мене в місці сьому, і хай буде на місці сьому благословення Святої Гори і мого ігумена, що мене постриг».
І став він жити тут, молячись Богові, їв хліб сухий, лише через день, а води в міру вживав, копаючи печеру, і не даючи собі покою ні вдень, ні вночі.
Невдовзі по всіх околицях Києва рознеслася вістка про богоугодне життя чорноризця Антонія. Стали приходити побожні юнаки та просили дозволу жити разом.
Примножувалася братія і не вміщувалась під час соборного співу в печері. З благословення Антонія було збудовано перший храм поза печерою в честь Успіння Пресвятої Богородиці. Невдовзі за повелінням князя був збудований кам’яний храм на честь святого великомученика Дмитрія.
Антоній виявився цілителем дивовижним і великим пророком. Сам особисто прислуговував хворим і залишив після себе свого послідовника-цілителя безвідплатного, блаженного Агапита.
Антоній започаткував Чернігівський Єлецький монастир, якому він дав благословення святої гори Афонської.
Великими чудесами святий Антоній підготував місце під будівництво Головного Печерського храму – Свято-Успенського собору Києво-Печерського монастиря.
Бачачи, що час відходу до Церкви вічної й нерукотворної в оселях небесних, преподобний Антоній щиро турбувався, як пастир добрий, за своє стадо, за дітей своїх. Обіцяв їм, що буде завжди наглядати й відвідувати їх, заступатися за них своїми молитвами. Обіцяв тим, що мають любов до нього, бути помилуваними.
10 липня 1073 року, маючи 90 років, Антоній закінчив своє життя.
Шановані мощі святого Антонія було покладено в його печері. Тепер бачити їх нам чудодійно забороняє Бог. Ті, що не раз пробували до них добратися і відкрити їх, були зупинені і обпалені вогнем.
Життєвий шлях преподобного Антонія із самого дитинства був праведним і святим.
Святий отче Антонію, моли Бога за спасіння душ наших.
Прохають досягти кріпкої, непохитної віри і відданості своїй справі.
Прохають настанови на путь істинний, щастя, миру, добробуту і зцілення від тяжких хвороб.
Звертаються із особистими проханнями.
24 липня
День пам’яті Рівноапостольної Ольги,
великої княгині Київської
Про княгиню Ольгу преподобний Нестор літописець в «Повісті минулих літ» писав: «Ця (Ольга) була передвісницею Християнської землі, як вранішня зоря перед сонцем і як зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі».
По-різному трактують літописці її походження та місце народження. За одними відомостями вона була правнучкою новгородського князя Гостомисла. Народилась і жила біля Пскова.
За дослідженням отця Леоніда княгиня Ольга була родом із Болгарії з міста Плескова, заснованого ще Констянтином Великим, і за походженням була болгарською княжною.
Нестор-літописець теж писав, що князь приведе собі жену от Плескова іменем Ольга. Тим, що вона болгарка може бути підтвердження те, що її духівником і наставником, постійним супутником до кінця її життя був пресвітер і чернець Григорій, болгарин.
До Києва княгиню Ольгу привезли в 903 році з Плескова, гарну й привабливу, горду й мудру, яка стала дружиною київського князя Ігоря.
Після весілля князь відправився у довгостроковий військовий похід на Грецію, а коли повернувся, то став батьком – народився син Святослав. Виховувався в язичницькому (дохристиянському) середовищі, але для християн він був надто толерантним правителем.
У 948 році князь Ігор обходив свої володіння, збирав данини в натуральному вигляді, виник конфлікт і князя було вбито.
Сильна волею вдова міцно взяла княжу владу у свої руки. Будучи язичницею вона не могла не помститися за смерть чоловіка. Два посольства древлян були піддані мученицькій смерті, а наступного року Ольга з військом стала під стінами Іскоростеня і спалила його дотла.
В управлінні Київською державою Ольга проявляла велику мудрість, централізувала державне управління. У керівництві поводилася як сильний і розумний чоловік.
Підтримувала дружні стосунки зі Сходом – Візантією, а згодом налагодила їх і з Заходом. В питаннях віри скеровувала свій зір на Константинополь. Поїхала з візитом до Візантії – імператора Констянтина Багрянородного. Це була й дипломатична місія, і демонстрація могутності Київської держави, і релігійне паломництво. Останнє було найважливішим для її душі.
В Візантії Ольга прийняла Святе Хрещення від Вселенського Патріарха Феофілакта. Хрещеним батьком був сам імператор Констянтин. В Візантії вона побачила як турбуються за державне і політичне життя. Зрозуміла, що потрібно багато уваги приділяти життю духовному, релігійному.
З частини Животворящего Хреста Господнього було вирізано невеликий хрест і зроблений напис: «Обновиться Руська земля Святим Хрестом, його ж прийняла Ольга, благовірна княгиня». Цим хрестом благословив Патріарх княгиню після охрещення. Разом з нею хрестилася і родина, і все посольство.
Не все вирішила Ольга в Константинополі. Не змогла домовитись про відновлення митрополії у Києві, яка існувала вже при Аскольдові.
Повернувшись додому Ольга поширювала християнство серед народу Київської держави. Вона збудувала в Києві храм в ім’я святителя Миколая, у Вітебську (тепер Білорусія) храм Благовіщення Пресвятої Богородиці, започаткувала встановлення придорожніх хрестів, які так і називали Ольжиними.
Ольга вчила своїх онуків Ярополка, Олега та Володимира християнської віри, але охрестити їх не наважилася, бо боялася гніву сина.
Блаженна Ольга часто хворіла й відчувала кінець земного життя. Просила сина після її смерті нічого не робити, що вимагав язичницький звичай. Син гірко плакав, обіцяв все зробити, як вона просить, але відмовлявся від прийняття Святої Віри.
11 липня 969 року свята Ольга відійшла в Небесні Оселі.
Про її поховання в літописах існує дві версії. По одній, пресвітер Григорій виконав всі її заповіти і провів чин християнського поховання. По другій версії син Святослав провів чин язичницького поховання.
Коли внук Володимир здійснив хрещення Руси-України і збудував Десятинний храм, то святі мощі княгині Ольги були урочисто перенесені до нього. Подальша їх доля невідома.
В 1547 році княгиню Ольгу канонізували.
До Ольги звертаються з проханням розуміння віри і Закону Божого, впевненості в правоті християнства, надання сили в боротьбі за чистоту віри.
Прохають зцілення від важких хвороб, щастя, достатку і благополуччя.
Отець Юрій